Наприкінці травня на Четвертій міжнародній зерновій конференції у Києві Микола Присяжнюк вчергове озвучив, що "може" український аграрний сектор: до 2015-2016 років збільшити щорічне виробництво зернових до 80 млн тонн, олійних – до 15 млн тонн, м'яса - до 4 млн тонн і молока - до 18 млн тонн

Теоретично Україна справді може не просто досягнути відповідних показників, а навіть перевищити їх. Адже озвучені Присяжнюком обсяги виробництва м'яса чи молока є значно нижчими від середньорічного показника по Україні у 1985-1990 роках, олійних уже зараз вирощується понад 10 млн тонн щорічно, а зерновий план значно поступається річним зборам у Франції, яка має у півтора рази менше посівних площ. Проте, практично, для досягнення українським агросектором анонсованих обсягів виробництва потрібно було б проводити діаметрально протилежно політику. Адже в умовах ринкових відносин нарощування виробництва у будь-якій галузі вимагає, насамперед, економічної зацікавленості виробника, достатніх інвестиційних ресурсів для впровадження інноваційних технологій, і найголовніше наявності здорової конкуренції. Чи знає про це Присяжнюк? Теоретично так, адже досягнення презентованих ним результатів цілком "правильно" пов'язує із інноваціями у агротехніці та технології. Але своїми практичними діями нинішній владний конгломерат уже більше року невтомно переконує учасників ринку, що подібні декларації мають мало спільного із реальною політикою щодо аграрного сектору.

Демотивація виробників

24 травня президент Української зернової асоціації Володимир Клименко повідомив, що країна увійде у новий маркетинговий рік із майже вдвічі більшими, аніж зазвичай перехідними запасами зерна. Відповідно до складеного міжвідомчою робочою групою балансу на 1 травня 2011 року запаси складали понад 10 млн тонн, і за умови пропонованого нею експорту 4,3 млн тонн у травні-червні до 1 липня, коли почнеться надходження на ринок нового урожаю, вони мали б скоротитися до 5,8 млн тонн. Але трейдери, довготривалою війною проти них уряду, не зможуть вивезти більше половини від цього обсягу. Таким чином, реально перехідні запаси складуть до 8 млн тонн, тоді як на 1 липня попередніх років були значно нижчими: 2007 – 3, 2008 року – 5,4, а 2009 – 6 млн тонн відповідно. Цей надлишок створюватиме очевидні проблеми, оскільки елеватори будуть неготові у потрібних обсягах приймати зерно нового урожаю. Тим більше, що він очікується значно вищим, аніж торік. Перший заступник МінАПК Микола Безуглий нещодавно заявляв: "згідно хлібофуражного балансу регіонів, вони планують зібрати 45 мільйонів тонн зерна. Я глибоко переконаний, що ця цифра буде значно вище". Відтак ймовірний дефіцит потужностей, за оцінками експертів, може перевищити 5 млн тонн, що неодмінно чинитиме тиск на формування закупівельних цін.

В уряді, фактично визнавши згубність введеного торік (але 30 березня поточного року – продовженого до початку липня) квотування зернового експорту, заходилися у "пожежному" порядку упереджувати його ймовірні катастрофічні для сільського господарства результати. Квоти були скасовані достроково: у квітні на кукурудзу, а у травні на усі інші зернові. Натомість відповідь на питання: "А навіщо тоді було їх продовжувати на квітень-червень?" так ніхто і не дав.Під час згаданого виступу на міжнародному зернофорумі Микола Присяжнюк обмежився тим, що "визнав недоліки" урядової позиції під час "квотної війни", однак зроблений ним підсумок мав би насторожити: "Я згодний, що в певній мірі умови і введення термінів квотування були не зовсім погоджені і не зовсім влаштовували зернотрейдерів і внутрішній ринок, але ми вже це прожили...". У цьому "але ж уже прожили", а значить "усе добре", і полягає справжня загроза нинішньої влади для реалізації аграрного потенціалу країни, адже приховує у собі невиправдані ризики для потенційних учасників цього процесу. Адже те, як "прожили", і які сигнали це дало учасникам ринку, у владі продовжують вважати "несуттєвим".

Проте справа цим не обмежилася і 19 травня Верховна Рада "компенсувала" виробникам квотну поступку черговим "подарунком" – обклала експорт зерна митом від 9% до 14%. Найвищим воно є на кормові культури. Останнє, на перший погляд, мало б продемонструвати, що мито має не просто мародерську мету – залатати діри у ДБ (які виникли у значній мірі завдяки послабленню навантаження на індустріальних олігархів) за рахунок заглушення паростків зростання в українському АПК – а парламентарі формують переваги для розвитку вітчизняного тваринництва. Однак такий розрахунок навряд чи справдиться, адже левова частка поголів’я худоби знаходиться у підсобних господарствах, які не зреагують на досить несуттєве зниження/стримання зростання цін у межах 10-15% передбачених експортним митом. Натомість від зниження зернових цін фінансових втрат зазнає більшість його виробників. Зрозуміло, що трейдери перекладуть експортні мита на виробників, а відтак визначені законом не менше 17 євро за тонну пшениці, 20 – кукурудзи та 23 – ячменю стануть мірилом мінімальних запрограмованих втрат українського села. Нескладні підрахунки свідчать, що за урожаю основних зернових культур у 40 млн тонн через зниження їх ціни на приблизно 20 євро, виробники втратять до 800 млн євро, або близько 9 млрд грн.

Якщо останні роки агрогосподарства збільшували виробництво кормових культур, то у разі продовження подібної політики ситуація може кардинально змінитися, і замість очікуваного здешевлення кормів, урядова політика спровокує зворотній результат, внаслідок скорочення їх виробництва. Ілюстрацією того, до чого призводить демотивація виробників стала минулорічна ситуація із гречкою, дефіцит якої спровокувала збитковість виробництва у попередні роки. Як висловився куратор АПК в одному із сільськогосподарських районів Дніпропетровщини, "2009 року наші господарства згодували всю гречку свиням: ціни хорошої не було". Натомість тепер її вирощування нав’язують адміністративними методами навіть у нетрадиційних регіонах, де її рентабельність значно нижча, аніж інших культур.

Не можна ігнорувати й того факту, що зерновий сегмент поряд із вирощуванням олійних культур є домінуючим в українському АПК і є основним джерелом поповнення реальних обігових та інвестиційних коштів. Тому подібними кроками владний конгломерат завдає потужного удару по перспективами інвестиційно-іноваційного розвитку сільського господарства. Це настільки очевидно, що викликало фактично однакову реакцію основних опонентів нещодавньої "квотної війни". За кілька днів після ухвалення закону Микола Присяжнюк заявив, що "не розуміє таких дій: з одного боку, держава фінансово підтримує сільгоспвиробника, з іншого – такими діями фактично вимиває ці кошти з сільгоспвиробника". А президент Української аграрної конфедерації Леонід Козаченко нагадав, що для реалізації потенціалу вітчизняного АПК щороку необхідно інвестувати у галузь принаймні 6-7 мільярдів доларів США, а досягнути успіху можна лише оголосивши мораторій на будь-які обмеження у реалізації вирощеної продукції як на території України, так і за її межами.

Монополізації та її перший "цвіт"

Погано прихованою метою владної політики щодо АПК увесь цей час були спроби монополізації галузі обраними структурами, що знову ж таки найбільш чітко виявило себе у найбільш ліквідному сегменті – зерноекспорті. Що це має бути не одержавлення, принаймні у кінцевому результаті, а монополізація наближеними до влади державними структурами, свідчить досвід "піонера" – ТОВ "Хліб Інвестбуд", яке в умовах квотування стало найбільшим експортером, а також основним постачальником зерна Аграрному фонду, і при цьому уже на більш як на половину належить анонімному приватному інвестору. Втім, це був тільки початок. 19 квітня керівник компанії "Державна продовольчо-зернова корпорація України" (ДПЗКУ) Олександр Лавринчук, заявив, що планується і її акціонування "з можливим продажем пакетів акцій інвесторам до 50% акціонерного капіталу". Формально, це мотивується потребою у коштах для реалізації досить амбіційних планів цієї структури щодо монополізації українського зернового ринку: збільшення потужностей зберігання до 7 млн тонн, контроль принаймні над половиною експорту через чорноморські порти України, збільшення власних посівних площ з 10 тис. до 1 млн. га, а також створення потужного парку сільгосптехніки, який, зокрема, включав би до 7 тис. зернозбиральних комбайнів.

Тим часом, наслідки першої владної монополії на аграрному ринку уже почали себе проявляти. Коли стало відомо, що і за якою ціною являє собою закуплена "Хліб Інвестбудом" "китайська гречка", спалахнув конфлікт у середині самого владного конгломерату. Керівник Держрезерву Олексій Лелюк відмовився прийняти гречку, пояснивши, що закуповує "тільки продукцію, що відповідає державним нормам і стандартам, забезпечує належну якість". Своє невдоволення цим виявив і прем'єр Криму Василь Джарти, який на камери обурювався, що "закупівлю гречки в Китаї довірили незрозумілій комерційній структурі, за незрозумілі кошти, за незрозумілою ціною, незрозумілої якості". Різка реакція з боку "своїх" же змусила голову "ХІБ" Роберта Бровді виправдовуватися, нібито гречка закуплена не за бюджетні гроші, а компанія продаватиме її собі у збиток. У що само собою мало віриться.

Газових "грабель" виявилося мало?

Втім, урядові експерименти над українським АПК можуть і не обмежитися створенням монополії національного зразка. Уже повідомлялося про підконтрольність "ХІБу" контрольованим В.Путіним структурам. Але зерновий комплекс України у владі продовжують розглядати як потенційну розмінну монету у складних торгах з Росією, що не мала б викликати такого резонансу, як, наприклад, ГТС. Востаннє Микола Азаров заявив, що Україна, Росiя та Казахстан ведуть переговори для створення зернового пулу в інтерв’ю iнформагентству "Bloomberg" 17 квітня поточного року. За його словами, "таке об'єднання логiчне й обґрунтоване, оскільки разом Україна, Росiя та Казахстан займають приблизно 30% ринку експорту зернових культур у свiтi. Тому нам немає сенсу конкурувати, нам є сенс узгоджувати свої дiї для того, щоб ситуацiя на ринку була прогнозованою i контрольованою". Проте розрахунок на те, що з російською стороною ще можна домовлятися про якісь альянси без очевидних збитків для України, сьогодні не може не викликати великих сумнівів. Тому буде цікаво спостерігати чи здатна нинішня влада вчитися коли не на чужих, то принаймні на своїх власних помилках.

Джерело: автор статті О. Крамар Тyzhden.ua